Одна з найбільших проблем в Україні – відсутність громадянського суспільства
Як відомо, під лежачий камінь вода не тече. Ця банальна максима може бути застосована до будь-яких процесів, які відбуваються у нашій державі. Простому українцеві комфортніше лаяти владу у власній затишній кухні, та коли доводиться діяти, — неодмінно спрацьовує вироблена віками інфантильність. Як наслідок, влада робить те, що вважає за потрібне, українець сприймає це як належне. Здавалося б, ми приречені на роль країни третього світу, у якій низи не можуть (чи, радше, не хочуть), а верхи не хочуть (або й не можуть, у силу чималих меркантильних інтересів) творити велику державу.
Передбачаючи скептичні зауваження щодо вище зазначеного, хотілося б одразу сказати, що світова історія знає кілька яскравих прикладів, коли «безхребетна нація» (термін Хосе Ортега-і-Гасетта) витворювала повноцінну державу. Зокрема, йдеться про Іспанію, Італію, Чехію тощо. Неодмінною умовою державотворення у цих країнах поставала наявність активної державотворчої еліти, «касти луччих людей», за визначенням Дмитра Донцова. Як видається, проблема України полягає саме у тому, що протягом років Незалежності, подібна еліта так і не змогла сформуватися. Поодинокі випадки існування у нашій країні означеної «касти» із завидною впертістю маргіналізувалися офіційною «елітою», тими, хто донині перебуваючи при владі, навіть не може відрізнити Ахметова від Ахматової, Гулака-Артемовського від Гулака-Артьомовського і т.д.
Повноцінне життя держави неможливе без участі громадськості, але громада значно складніше поняття, ніж його розуміють сучасні українські державці. На жаль, громадське суспільство не виникає саме по собі, тим більше в умовах українських реалій. З огляду на це, якоюсь закономірністю видається витіснення 30-50 літнього покоління, особливо на західноукраїнських теренах. Не секрет, що колишні комуно-олігархічні функціонери, які до сьогодні зберігають владу в Україні, панічно бояться західноукраїнської інтелігенції, що збереглася завдяки дещо пізнішому приєднанню до «всєобщего благодєнствія» у межах СССР, не зазнала у всій повноті «щастя» колективізації та інших переваг «розвинутого» соціалізму. Як наслідок, середовище, максимально сприятливе для формування національної еліти, по-суті, було розігнане по заробітках за межі України. Намагаючись уникнути статусу країни-вигнанця у світовій спільноті, українська влада до сьогодні грається у розбудову громадянського суспільства, множачи різноманітні громадські організації-грантоїди (хоча існують і винятки). Очевидно, що рівень зацікавленості та довіри до таких організацій є вкрай низьким. Крім цього, не можливо оминути і наступний факт – бідна людина будь-де шукатиме джерело прибутку. Тому, не можливо збудувати громадянське суспільство в країні, де відсутня національна еліта, а більше 10 з 46 мільйонів населення живуть за межею бідності, навіть за українськими мірилами.
Саме тому, у програмі Всеукраїнського об’єднання «Свобода» передбачено стимулювання з боку держави розвитку середнього прошарку, який становитиме не менше ніж 60% від працездатного населення, показник, притаманний розвинутим світовим країнам. Логіка проста, заможна людина має що втрачати, тому, перед тим, як покласти у бюлетені позначку, добряче зважить свій вибір, не вірячи гарним але порожнім обіцянкам на кшталт «покращення вашого життя вже сьогодні» або «вона — це Україна». Саме середній клас – запорука формування національної еліти, та, відповідно, активного громадянського суспільства, яке вимагатиме передбачуваності влади, контролю за нею.
Окремо хотілося б зупинитися на ролі держави у формуванні громадянського суспільства. У ситуації, коли загал пасивно спостерігає за тим, як влада чинить усе що заманеться кільком особам, державотворчу (або державостверджуючу) функцію повинна взяти на себе та сила, яка усвідомлює свою відповідальність перед мільйонами співгромадян, історією тощо. Це означатиме, що здобувши владу, така сила повинна свідомо обмежити себе від спокус «золотого тільця» та виробити жорстку систему контролю щодо дотримання законодавства, стимулюючи до здійснення такого контролю громаду. Цей чин, як доводить світова історія, часто тяжіє до тиранії окремої особи або групи осіб. Тому важливо, аби таким рушієм стала національно свідома, точніше націоналістична (прохання не плутати з фашистською) сила.
З огляду на нетривалу сучасну політичну історію України, варто зазначити, що такою націоналістичною силою є лише ВО «Свобода». Нажаль, розмай правих партій які існували чи досі існують в українському політикумі не витримали випробувань чи то часом, чи то владою. У більшості випадків, меркантильні інтереси провідників цих партій переважили національну свідомість, призвівши до серйозного розчарування (часто навіть, світоглядного) у багатьох рядових партійців. З упевненістю можу зазначити, що члени ВО «Свобода», представлені у радах різного рівня не зрадили своїх виборців, не дали жодної «тушки» у нещодавній політичній «міграції». Саме тому, вважаю, підтримка «Свободи» зростає від виборів до виборів, а 31 жовтня отримаємо черговий доказ цього.
Передбачаючи скептичні зауваження щодо вище зазначеного, хотілося б одразу сказати, що світова історія знає кілька яскравих прикладів, коли «безхребетна нація» (термін Хосе Ортега-і-Гасетта) витворювала повноцінну державу. Зокрема, йдеться про Іспанію, Італію, Чехію тощо. Неодмінною умовою державотворення у цих країнах поставала наявність активної державотворчої еліти, «касти луччих людей», за визначенням Дмитра Донцова. Як видається, проблема України полягає саме у тому, що протягом років Незалежності, подібна еліта так і не змогла сформуватися. Поодинокі випадки існування у нашій країні означеної «касти» із завидною впертістю маргіналізувалися офіційною «елітою», тими, хто донині перебуваючи при владі, навіть не може відрізнити Ахметова від Ахматової, Гулака-Артемовського від Гулака-Артьомовського і т.д.
Повноцінне життя держави неможливе без участі громадськості, але громада значно складніше поняття, ніж його розуміють сучасні українські державці. На жаль, громадське суспільство не виникає саме по собі, тим більше в умовах українських реалій. З огляду на це, якоюсь закономірністю видається витіснення 30-50 літнього покоління, особливо на західноукраїнських теренах. Не секрет, що колишні комуно-олігархічні функціонери, які до сьогодні зберігають владу в Україні, панічно бояться західноукраїнської інтелігенції, що збереглася завдяки дещо пізнішому приєднанню до «всєобщего благодєнствія» у межах СССР, не зазнала у всій повноті «щастя» колективізації та інших переваг «розвинутого» соціалізму. Як наслідок, середовище, максимально сприятливе для формування національної еліти, по-суті, було розігнане по заробітках за межі України. Намагаючись уникнути статусу країни-вигнанця у світовій спільноті, українська влада до сьогодні грається у розбудову громадянського суспільства, множачи різноманітні громадські організації-грантоїди (хоча існують і винятки). Очевидно, що рівень зацікавленості та довіри до таких організацій є вкрай низьким. Крім цього, не можливо оминути і наступний факт – бідна людина будь-де шукатиме джерело прибутку. Тому, не можливо збудувати громадянське суспільство в країні, де відсутня національна еліта, а більше 10 з 46 мільйонів населення живуть за межею бідності, навіть за українськими мірилами.
Саме тому, у програмі Всеукраїнського об’єднання «Свобода» передбачено стимулювання з боку держави розвитку середнього прошарку, який становитиме не менше ніж 60% від працездатного населення, показник, притаманний розвинутим світовим країнам. Логіка проста, заможна людина має що втрачати, тому, перед тим, як покласти у бюлетені позначку, добряче зважить свій вибір, не вірячи гарним але порожнім обіцянкам на кшталт «покращення вашого життя вже сьогодні» або «вона — це Україна». Саме середній клас – запорука формування національної еліти, та, відповідно, активного громадянського суспільства, яке вимагатиме передбачуваності влади, контролю за нею.
Окремо хотілося б зупинитися на ролі держави у формуванні громадянського суспільства. У ситуації, коли загал пасивно спостерігає за тим, як влада чинить усе що заманеться кільком особам, державотворчу (або державостверджуючу) функцію повинна взяти на себе та сила, яка усвідомлює свою відповідальність перед мільйонами співгромадян, історією тощо. Це означатиме, що здобувши владу, така сила повинна свідомо обмежити себе від спокус «золотого тільця» та виробити жорстку систему контролю щодо дотримання законодавства, стимулюючи до здійснення такого контролю громаду. Цей чин, як доводить світова історія, часто тяжіє до тиранії окремої особи або групи осіб. Тому важливо, аби таким рушієм стала національно свідома, точніше націоналістична (прохання не плутати з фашистською) сила.
З огляду на нетривалу сучасну політичну історію України, варто зазначити, що такою націоналістичною силою є лише ВО «Свобода». Нажаль, розмай правих партій які існували чи досі існують в українському політикумі не витримали випробувань чи то часом, чи то владою. У більшості випадків, меркантильні інтереси провідників цих партій переважили національну свідомість, призвівши до серйозного розчарування (часто навіть, світоглядного) у багатьох рядових партійців. З упевненістю можу зазначити, що члени ВО «Свобода», представлені у радах різного рівня не зрадили своїх виборців, не дали жодної «тушки» у нещодавній політичній «міграції». Саме тому, вважаю, підтримка «Свободи» зростає від виборів до виборів, а 31 жовтня отримаємо черговий доказ цього.
9 коментарів
Коли розвалився всеохоплюючий радянський міф, партії почали у своїх ідеях його копіювати… До чого це привело — бачимо — знову при владі комуністична ( читай Регіональна) партія. Добудувалися б… ь.
Теперешній час потребує Нового Міфу. Чи здатна Свобода його створити? Це питання скоріше політичної практики. Вибори покажуть…
Буковинську «Свободу», на відміну від Тернопільської, вигідно відрізняє активніша політична діяльність: мітинги, прес-конференції. Тому виникає питання. Така різниця в активності двох обласних організацій — це недосконала субординація політсили на загальноукраїнському рівні (керівництво не надає уваги діям обласних організацій) чи все той же принцип, характерний для більшості політсил, — активність тільки в опозиції, а при владі — релакс?
Блукання темними лабіринтами власних помилок, схоже, остаточно захопило наших поводирів. І остаточно відвернуло ведених (тобто народ) від кінцевої мети походу. Україна продовжує шукати гідне місце під сонцем. Минає четверта п’ятирічка метушні, кінця процесові не видно.
Драматизуємо? Чому ж. Самі погляньте. Країні скоро 20 (уже доросла дівиця), а питання про її самостійність, про її спроможність досі актуальне. Та що там: сам факт подальшого існування республіки (принаймні в теперішніх кордонах) багатьма нахабно ставиться під сумнів. Можливість розколу України надзвичайно жваво обговорюють як усередині держави, так і поза нею. Це по-перше.
По-друге. Успішність держави як суб’єкта господарювання так само сумнівна. Оскільки визначається вона не тільки й не так кількістю мільйонерів, банків і «лексусів» в окремо взятій столиці. Вона вимірюється насамперед станом шкіл, лікарень, шляхів, мостів, гребель, тепломереж, водогонів, ліфтів, каналізацій, смітників та очисних споруд. А в нас у цьому сегменті — тотальне лихо. Десь — глибокий «совок», місцями — похмуре середньовіччя.
Новий режим декому дав привід для моментального задоволення, але нікому не подарував підстав для стратегічного оптимізму. «Нарешті відновлено керованість країною!» Ура! І? Запитання риторичне, відповідь сакраментальна.
Все як і раніше. Кожен другий товар у кожному другому магазині «сірий». У кожному другому підприємстві — «чорна» бухгалтерія. Кожне друге суддівське рішення рясно присмачене «зеленню». Кожен другий не вірить владі. І для них Віктор Федорович не стане ближчим тільки тому, що він демонстративно скуповує вишиванки і таємно студіює державну мову. Півкраїни могло опинитися ближче до нього на півкроку. Якби він запустив два-три успішних економічних проекти, відправив на нари десяток-два хабарників, зробив рівнішими сотню-другу доріг загального користування.
Проте наші реформи передбачувані. Перейменували президентську адміністрацію в секретаріат, щоб знову реанімувати АП. Скасували ДАІ і «Кобру» — відтворили. Подовжили термін навчання в школах — скоротили. Ліквідували «мажоритарку» — відновлюємо. Змінили Конституцію — готуємося до реставрації. Кричимо про порочність зовнішніх фінансових запозичень — залазимо в нові борги. Перебудували Хрещатик — плануємо чергову реконструкцію. Абсолютна ілюзія руху. Повна відсутність просування.
До речі, з приводу рухів. Той, хто йде, здатний подолати шлях. За однієї умови: він повинен кудись іти. В який бік світу крокує держава Україна — як і раніше, загадка. Від того, що злощасну багатовекторність ми гордо нарекли відкритою позаблоковістю, нічого принципово не змінилося. Добровільний ізоляціонізм кепсько приживається у світі, що глобалізується, але деякі країни все-таки примудряються сповідувати таку собі геополітичну окремішність. Теж варіант, але навіщо тоді публічно розповідати про інтеграцію? Кого обдурюємо, а головне — навіщо?
Так жити не можна. Але ми так живемо. Не тому, що таке життя нам до душі. А тому, що розум відмовляється видавати нові підказки, необхідні для пошуку правильного шляху. Правду кажучи, ми й зі старими не дуже розібралися…
Якщо вже існує genius loci, «геній місця», то тут доречно говорити про лиходійство місцевості. А геній і лиходійство, як відомо, по суті, дві речі несумісні… Дивно, погодьтеся. Місце, де нам приключилося жити, позначене печаттю геніальності. Бог створив ці краї з такою любов’ю, що навіть камінь, впущений у тутешній грунт, приречений давати сходи. Але скільки ж у цій благодатній землі поховано мрій, надій, ідей, амбіцій, талантів і кар’єр! Якийсь злобний і всесильний scelerator loci ховає їх охоче, натхненно. І кожен переможний анабазис обертається гучним падінням.
Зрозуміти це важко. Можна тільки прийняти, зробивши над собою чергове, уже звичне зусилля. Прийняти як гіркі ліки. Які не виліковують, але від яких (буцімто) не буде гірше.
Саме так чинить Захід, що дуже втомився приймати наші суперечливі декларації за чисту монету. Нині він із полегшенням приймає нас такими, якими ми є. Палко вітає відсутні реформи. А українське місто (яке прогриміло на пів континенту у зв’язку з вирубуванням парку) отримує премію за заслуги від комісії ПАРЄ, що курирує питання довкілля.
«Для вас двері завжди відчинені. Знайдете — увійдете. А поки що — робіть що хочете!»
А чого ми хочемо? Чого зволить історична спільнота під назвою «український народ»? Добре жити? Достойна мета, але кепська ідеологія. Різні країни в різні часи досягали добробуту в різний спосіб. Південна Корея і Сінгапур, Фінляндія і Туреччина, Бразилія і Китай. Вони шукали й знаходили. Найчастіше ігноруючи агресивну критику, модні тренди та заумні теорії.
В одних країнах державна політика тримається на експлуатації заслуг предків. В інших — інвестують у нащадків і так вибудовують економіку майбутнього. У третіх — культивують уміння жити сьогоденням, перетворюючи це на національну традицію.
Ми так не вміємо. Ми злочинно мало знаємо про минуле своєї Батьківщини. Ми дуже незадоволені її сьогоденням. Ми намагаємося менше думати про її майбутнє. Щоб не позбавити себе сну й апетиту.
Проте саме з усвідомлення самобутності, віри у власну винятковість починався підйом багатьох країн і різних народів. У тому
числі підйом економічний. Утвердження національного «его» найчастіше полегшує успішний пошук. Пошук оптимальної моделі управління, підходящої політичної ніші, ексклюзивної економічної «фішки», достойного місця на всесвітньому ярмарку розподілу праці.
Можливості держави — інструмент реалізації устремлінь її народу. Державну ідеологію не можна підганяти під економічну модель. Навпаки: обрана ідеологічна модель може дуже успішно підкоригувати шлях економічного розвитку.
Одного разу зроблений ідеологічний вибір звужує коло союзників, уточнює перелік можливостей і звільняє від помилкових ілюзій. Ідеологічна точність нещадна як лезо: не може півсвіту ходити в стратегічних партнерах, не можуть усі сфери господарства бути пріоритетними.
Ми довго й неправильно приймали за ідеологію набір штампів, які нам підсовував то один, то інший небожитель. Але ідеологія — це аж ніяк не вишиванки і косоворотки, не трембіти та балалайки. Це логіка і психологія політичної поведінки. Це — звід правил, написаний для влади. Але бути творцем такого кодексу покликаний народ.
Різкі слова на адресу влади, яка не спромоглася за 19 років утвердити переможну ідеологію, справедливі лише почасти. Режим не може і не повинен підміняти суспільство, населення, народ у процесі створення максим загальнонаціональної поведінки.
Коли допитливий іноземець ставить тобі просте запитання: «Що є сучасна Україна?», ти почуваєшся розгубленим. У твоїх кишенях не так багато візитних карток з іменами достойників.
Влада заслуговує суворого осуду за те, що не допомагала, не підтримувала, не заохочувала, не цінувала. За те, що зневажає, стримує, ігнорує й тисне. Але чи можна тільки цим виправдати духовну убогість, агресивну безідейність? Чим пояснити, що в багатому на таланти краї гострий брак яскравого, непересічного?
Влада не зробить нашу роботу за нас. Не тільки не захоче, а й не зможе.
Той-таки Янукович так ретельно копіює російськість значною мірою тому, що інших джерел ідеологічного натхнення не має. Архаїчна українськість йому далека, сучасна — невідома. Сусідський набір цінностей — найближчий зі зрозумілих і найзрозуміліший із близьких.
А копія завжди гірша за оригінал. Погана копія (як у нашому випадку) — взагалі карикатура. Непристойні кліпи з балалаєчниками, які горланять український гімн, — найкраща цього ілюстрація. Нерозумно вважати себе Ван Гогом лише тому, що в тебе відрізане вухо. Будьмо до них милосердними. Лише співчуття заслуговують ті, хто щиро сприймає сон розуму за сієсту.
Пробудити країну від летаргічної сплячки — завдання кожного з нас. Без цього ми приречені на роль безвідмовного постачальника труб, брухту, повій і моряків. Експортера робочих рук і внутрішніх органів. Без цього бездіяльна, тупоголова тусовка ніколи не перетвориться на обтяжену совістю еліту. І на зміну світським павичам та світським павіанам, ексцентричним ідолам і екзальтованим бонвіванам ніколи не прийдуть визнані моральні авторитети.
Ми підмінили віру в себе публічною недовірою до них. І несміливою надією на них-таки. «Усі вони однакові». Поширене судження. Але добрих дві третини його носіїв однак добросовісно вирушають на виборчі дільниці. І якимось хитрим, тільки їм відомим, способом вичленяють із натовпу «менше зло». Як? Чи то на око («гарненька...»). Чи то на слух («пісні українські любить»). Чи то на зуб («міцний мужик, га?»).
Спроба ідентифікувати за кольором уже не актуальна. Коричневі, червоні, зелені, білі, біло-сині, помаранчеві — все змішалося. Різниця стирається легко. Візьміть партійну іконку. Легенько потріть монеткою. Верхній, кольоровий, шар зникне. З’явиться сума.
Вони різні. Але майже в усіх — однаково сильна пристрасть до маєтків величиною як королівська стайня і до стаєнь із королівським оздобленням. Вони не можуть породити ідею, від якої завмирало б серце. Ми зможемо, якщо зуміємо зневажити понурий фатум бездушшя, бездумності і безвілля. Якщо створимо підказки, котрі дозволять нашим дітям вийти з підвалу, яким ми понуро тиняємося 19 років поспіль.
Рахманін Дзеркало Тижня
На рубежі дев’ятнадцятої річниці Незалежності маємо чесно визнати, що незалежною суверенною державою Україна стати не змогла.
Попри наявність формальних процедур і ознак демократії, насправді від українських громадян в Україні сьогодні мало що залежить. Це прикрий, але факт. Третина громадян готові покинути Україну і шукати щастя в інших державах. Мільйони наших співвітчизників «святкують» незалежність України далеко за її межами, від Сибіру до Португалії, від Нідерландів до Ізраїлю. Я не про тих, що виїхали у відпустки в серпні – про тих, хто змушений рабським трудом на чужих землях заробляти, аби вижити, прогодувати свої сім’ї. А скільки українців готові покласти своє життя, якби довелося захищати свою державу зі зброєю в руках, соціологам краще не питати…
Попри формальну присутність і участь у роботі різних міжнародних структур, Україна не стала суб’єктом міжнародної політики. Європейська, а тим більше світова, політика формується без України. Це також прикрий, але факт. У Європі, і на Заході в цілому, навіть серед донедавна активних прихильників України, домінує неприємна, жорстка, але насправді справедлива оцінка нинішньої Української держави – failed state. Щодо Росії, то тамтешнє керівництво з самого початку розбудови незалежної України свого ставлення до неї не приховувало – искусственное образование, государство-недоразумение.
Дев’ятнадцять років тому Історія дала Україні шанс. Ми цим шансом не скористалися і бездарно його втрачаємо. Маючи гідний, порівняно з іншими республіками СРСР, економічний, науковий, освітній потенціал, ми його розтринькали – розікрали, розпродали, або просто знищили. Від сільських господарств, бібліотек, клубів, дитячих садків і шкіл – до стратегічних промислових підприємств, науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро і високотехнологічних виробництв оборонки.
Можна, і це нам дуже зручно, сказати, що в усьому винна влада. Але влад за дев’ятнадцять років у державного керма перебувало багато. Різних. Різнокольорових. І в столичних кабінетах, і на місцях – в області, районі, місті, селі. Влада винна, але все списати на неї не вдасться.
Ми з Вами, громадяни України, теж маємо взяти на себе частку відповідальності. І досить значну. Громадяни обирали таку владу і таких у владу. Громадяни теж розкрадали. І мовчали – коли треба було піднімати голос, і опускали руки і ховали очі – коли треба було заявити свою громадянську позицію.
А ще – журналісти, преса як цех, як солідарна спільнота. Як цепний пес, що мав би стояти на сторожі моральності влади і збереження, виховання у суспільстві правильних життєвих принципів і цінностей. Щоденно правдивим словом розкривати людям очі на все, що відбувається в Україні і світі. А не падати ще до пострілу…
В системі координат «держава – громадянське суспільство» пріоритет був відданий розбудові держави, насамперед її формальних ознак і інституцій. І тепер у нас є свої прапор, гімн і герб. Маємо президента, парламент, суд, уряд, купу міністерств і відомств, владні структури в регіонах і на місцях. Армію, СБУ, міліцію, розвідки, прикордонну службу, митницю, податкову…
Все нібито є. Але по-перше, його, державного, багато, надто багато, обтяжливо багато. І по-друге, усе воно якесь не наше, не українське, воно їхнє – бо працює не на все українське суспільство, а відстоює інтереси кількох олігархічних сімей, наближених до влади. Будь-якої, незалежно від партійних кольорів.
Ця держава – не наша з Вами, вона їхня і для нас з Вами – ворожа. Звідси мій плакат «Ворог їхньої держави» під час останніх виборів. Бо справді, на кого працює і чиї інтереси відстоює український (за формальними ознаками) суд? Митниця? Податкова? СБУ? Міліція? Прокуратура? Антимонопольний комітет? Аграрний фонд? Нацбанк? Фонд державного майна? Чуже воно все, і при нинішній владі нашим, українським не стане. Навпаки, влада ще більше закривається від людей, які її обрали і, до речі, своїм коштом утримують.
Незалежну України перші дев’ятнадцять років будували згори – і нічого доброго з того не вийшло. Failed state! Суцільний failed state – і у внутрішньому житті, і на зовнішній арені!
Тепер тим, хто вважає себе патріотом України і сприймає такі жорсткі оцінки не як вирок, а як діагноз і готовий діяти, докладати власних зусиль – доведеться будувати Україну знизу. Пріоритетом має стати розвиток громадянського суспільства, яке згодом змусить стати іншою і державу.
Пам’ятаєте пісню «С чего начинается Родина?»
Не з влади – це точно. І не з гімну і прапора також. Ці важливі державні атрибути лише завершують, на найвищому емоційному рівні, часом підсвідомо, наше сприйняття Батьківщини і нашого обов’язку її захищати.
А починається Батьківщина з самого простого, з першоджерела – людини, сім’ї, домівки, з гойдалки і ковзанки, з березового гаю і мальовничої річки, з першої вчительки і шкільних друзів… Моя сім’я – мій двір – моя школа – моя вулиця – моя робота – моє місто – мій народ – моя держава – моя Україна!
Знизу, а не згори – цей шлях усвідомлення себе громадянином, відповідальним і з позицією, можливо, довший, але він природний і гарантовано успішний. Відкиньмо ілюзії, мовляв, оберемо нову, нашу владу, і все одразу зміниться. Обирали їх різних, по черзі, кожна половина України – «свою» владу, але нічого принципово не змінилося – ні для «своїх», ні для «чужих» прихильників.
…Наш дев’ятиповерховий будинок у Голосіївському районі міста Києва не ремонтувався вже років з двадцять. Двір був у занепаді, під’їзд брудний, навколо сміття, поламані лавки… За комунальні послуги сплачували втридорога, як усюди, і нікого те особливо не цікавило. Ні, воно-то цікавило, коли треба було раз на місяць платити за квартиру і двічі на день проходити крізь бруд чи підніматися пішки на дев’ятий поверх, коли ліфт зламаний і нікому до того немає діла. Але то так, пасивно – згадають люди принагідно владу незлим тихим, потім забувають і заспокоюються.
… І знайшлися у нашому будинку люди, яким не все одно, яким треба більше, ніж іншим (пам’ятаєте радянське: «Тебе что, больше всех надо?»), які не захотіли більше «так» жити. Вони згуртувалися, обійшли (і не раз) усі 97 квартир, поговорили з кожною сім’єю. Скликали збори мешканців, яких не проводилося кілька десятиліть. Переобрали правління будинку: включили до його складу людей відповідальних і чесних, яких усі знають давно і з душею підтримали.
… Наш будинок по вулиці Полковника Потєхіна, 5. Прийдіть і подивіться зараз. Дороги і тротуари розчищено від сміття. Сухі старі дерева зрізано, розбито палісадник, де тепер завжди квіти. Відновлено лавки, дитячі гойдалки. Прибрано підходи до будинку. Встановлено нові вхідні двері з кодовим замком. Відремонтовано підлогу і стіни у під’їздах – нова кахельна плитка, свіжа фарба на стінах. Закуплено і встановлено нові поштові скриньки. Акуратно вивішені в рамочках під склом дошки оголошень. Нове правління найняло нових прибиральницю, двірника, періодично долучає електрика чи сантехніка… В квартирах встановлюються лічильники – води, газу, правління контролює умови теплопостачання від ЖЕКу. Хто встановив лічильник – сплачує в кілька разів менше за воду, бо до того всі втрати списували за рахунок мешканців.
Чи одразу це вдалося? Ні. Хтось першим розпочав ремонт східців і заміну побитої кахельної плитки – іншим сподобалося, і вони почали робити те саме. Кошти, як виявилося, потрібні невеликі. Головне – це ініціатива, організація, контроль якості робіт. І нове правління нашого будинку це гідно робить.
… А от у місті Львові активісти «Громадянської позиції» пішли далі – вони вже захищають інтереси мешканців не лише окремого будинку, а всіх жителів міста. Залучили юристів і відстояли – через органи прокуратури, суди різних рівнів, право мешканців будинків на відмову від сплати за послуги ЖКГ, які вони насправді не отримують (економія до 30%). Змусили місцеву владу, через суд, повертати кошти, незаконно стягнуті з людей шляхом необґрунтованого завищення тарифів. Роздрукували людям «методички», як треба діяти, коли влада порушує їхні права у сфері ЖКГ…
Саме таких людей – активних, небайдужих і відповідальних, маємо шанувати і всіляко підтримувати. А кого дійсно підтримувати, якщо не таких?! Цього не робить влада, тож маємо робити ми з Вами, громадяни – і тоді вони стануть владою. Місцевою, регіональною, центральною. І тоді така – не їхня, а наша з Вами влада зможе створити умови, щоб в Україні підтримувалися паростки, ядра самоорганізації, спільної громадянської позиції, корисної для суспільства ініціативи. В усіх сферах і на всіх рівнях!
Рух знизу – це пріоритетний розвиток осередків громадянського суспільства. Це непросто. Хтось скаже – довго. А дев’ятнадцять років бездарного топтання на місці – не довго?!
Батьківщина починається з чистого будинку; її захист – з відвойованого у хапуг-забудовників майданчика для дітей; демократія починається з небайдужих, які скликають збори і беруть на себе відповідальність.
Не варто шукати чарівну пігулку від зайвої ваги, якщо жирок накопичували десятиліттями – такої не існує в природі.
Не варто перекладати облаштування власного життя на принца на білому коні, так само як і чекати владу, яка все вирішить і усім забезпечить.
То все ілюзії. Ми з ними прожили дев’ятнадцять років і бачимо, що з того вийшло.
Ніякі вибори, ніякі плакати і борди, ніякі влучні постріли народовольців не змінять ситуацію принципово, якісно, якщо не зміниться найголовніше – ми самі.